невеличкий набір слі(з)в замість традиційних "підсумків року". про невиліковний і неприхований егоїзм. давно-давно, коли мама мені докоряла: "таня, нєльзя бить такой егоісткой", мене це страшенно обурювало. але ось на 33 році життя нарешті настав час дослухатись до її слів і сказати:

оголошую себе, т.г.п-ву егоїстом року - неповторним і прекрасним!

я люблю своє минуле і люблю своє майбутнє, але найбільше я люблю момент, в якому живу. ось він ніби є і його вже немає - ця чиста від міфології і тому невловима мить.

я люблю себе в людях і людей в собі - всі ці відбитки голих ніг, які тисячами залишаються на моєму піску. це варто визнати і ось ти вже любиш весь світ. і просто любиш.

так, я - квінтесенція себелюбства!

а ось цією прекрасною фоточкою авторства ю. (і безпрецендентно в неї поцупленою) я прощаюся зі своїм прекрасним 2010 роком - роком парадоксального відкриття: егоїзм - це шлях любові!  



настрій для цього поста - теж авторства ю. лежить ось тут

до завтрашньої прем'єри фільму ТРОН: СПАДЩИНА 

колись я написала статтю про культові десерти європи. під катом є моя найулюбленіша частина - про пахлаву. це вам щоб ви не сумували тут без мене, бо мене тут і так немає і точно не буде ще найближчі 4 дні - туреччина полонить мене і да прибудить зі мною сила :)

 

( Писати про найсмачніші в світі солодощі – дорівнює написанню еротичного оповідання. Спочатку описуєш легенду, потім - як насолоджуєшся виглядом, потім – запахом, врешті – смаком. І наприкінці – як облизуєш пальці. )

 

перед тим, як тицнути під кат і дізнатись що це за картинка, подумайте, що це може бути

( подумали? тепер тицяйте )

і день був дивний, і сказав неважливе, а важливе мовчиш і досі... і все воно якесь таке собі. але так сталось, що ідеш ти улюбленою вулицею, а в одній руці - пляшка цинандалі 2008-го (і похєру, який то був врожай - головне рік був видатний), в другій - улюблена риба-сьомга. і на якомусь куті ти чуєш, як хтось каже "я самий щаслівий чєловєк", а буквально за два кроки навпроти тебе йде пара обнімається і одночасно тримається за руки, а потім ще за кілька кроків  біля завєдієнія, в якому грає улюблена пісня в улюбленому виконанні... ти зупиняєшся, вдихаєш запах сирого і теплого подолу, чуєш, як б'ється власне серце (так, я знаю - це по умнаму називається арітмія)...

цей світ треба любити хоча б за те, що в ньму є часник, помідор, баклажан і солодкий перець

хай живуть ідеї чучхе в україні, тому що віктор федорович - він батько для всіх нас
а поява в цьому панегірику дмитра стуса нагадала мені кілька сцен з вистави "у.б.н."

замість того, щоб зайнятися серйозною і важливою роботою, сиджу і перебираю виконання "вайлд із зе вінд".
ніна сімон, жорж майкл, кет павер, девід боуі, барбара стрейзенд... - вони зробили з мене одну метафізичну соплю.
плакала.
зупинилася на петті вотерс - з нею вже не до сліз ))

як вияснилося, пісню цю написав в минулому єврейський хлопчик з кременчука, а на той 1957 рік - вже знаний голівудський композитор дмитро тьомкин. саме він привчив непричесаний континент до європейської класики, а також до... еее... балалайки  :) отакої
ну і невмирущі слова неда вашінгтона:

лов мі лов мі лов мі сеееей ю дууу....
лет мі флаааай евеееей віз юуууу....

однозначно - зараз це найпрекрасніша пісня на землі.
слухаємо оригінальне виконання: